Нідерланди, літо 1974. День після програшу країни у фіналі чемпіонату світу з футболу. У тихому, спустошеному місті двоє 12-річних хлопців з різних соціальних верств несподівано проводять день разом. На тлі пошуків зниклої однокласниці, вони стикаються з першими викликами дорослого життя.

Кінокритик Сергій Ксаверов про фільм: 

Екранізація напівавтобіографічного графічного роману Ґвідо Александра ван Дріла, зафільмована самим автором, є набором навмисних розбіжностей. Його назва не є тим, чим здається, тому що йдеться про програш Нідерландів у фіналі чемпіонату світу з футболу 1974 року Німеччині. Однак, події цього фільму відбуваються не цього, сумного для Нідерландів дня, а наступного. Він розповідає про день двох хлопчиків з різних соціальних верств у типовій нідерландській субурбії, але центр стрічки ван Дріла переважно залишається на тлі їхніх байдикувань.

«Коли ми програли німцям» міг би стати ще одним представником заяложеного жанру «фільмів про дорослішання», але він не виглядає ані стилістичною вправою, ані сентиментальними спогадами, ані емоційними маніпуляціями. Це кіно дарує не звичний для стрічок про дорослішання досвід індивідуальної травми дитини, інтелектуалізований вже дорослою людиною, а ставить цей досвід у суспільний контекст сучасності й історичної пам’яті. Це дуже живий фільм, але поданий у парадоксально економній манері, яка може навіть здатися недружньою. І саме це багате та різноманітне поєднання несумісностей і розбіжністей роблять зі стрічки Ґвідо ван Дріла щось непересічне.